EN
FR
DEХімічні атаки: що спільного між російськими спецслужбами, злочинними режимами і терористами?
Марта Барандій
З часів Холодної війни хімічна зброя використовується як важель впливу. Розуміючи рівень небезпеки, спричинений цим видом озброєнь, найвпливовіші міжнародні організації, такі як ООН, Червоний Хрест, Організація із заборони хімічної зброї та інші активно досліджують її вплив і намагаються запобігати її використанню. Хімічна зброя заборонена міжнародним правом, але, незважаючи на це, ми є свідками її використання не тільки терористичними організаціями, а й деякими державами. Ця моторошна спадщина 20-го сторіччя продовжується у 21-му, коли людство планує польоти на Марс, обирає відновлювані джерела енергії та відмовляється від дизельних автівок.
- «Нове нормальне» – хто на кого здійснює хімічні атаки?
Застосування хімічних речовин в якості зброї відбувається регулярно, але саме за останні два роки зросла кількість повідомлень ЗМІ про смерті, спричинені хімічною зброєю. Це пов’язано не тільки з тим, що воно здійснюються інтенсивніше, але і з тим, що воно все частіше носить «міжнародний» характер і практикується все більшою кількістю учасників міжнародних відносин: у 1980-х роках за наказом Саддама Хусейна на смерть було отруєно 8 000 осіб курдського міста в Північному Іраку; у 1990-х в Японії внаслідок терористичного акту в метрополітені від зарину загинуло 20 людей, а постраждали тисячі; тепер терористи ІДІЛ застосовують хімічну зброю в Сирії та Іраку. Варто зазначити, що хімічна зброя використовується не тільки терористами, а й найманими вбивцями, основною відмінністю є ціль: при тероризмі це випадкові люди, а наймані вбивці мають за ціль певну особу чи групу осіб.
З цими суб’єктами в один ряд вистроїлись Північна Корея, спецслужби якої убили брата лідера країни у Куала Лумпур; уряд Сирії, який широко застосовує хімічну зброю проти своїх громадян всупереч нормам міжнародного звичаєвого, гуманітарного та кримінального права, а також її союзник – Росія – проти своїх, а часом і чужих громадян на чужій території всупереч всім нормам міжнародного публічного права.
В той час, як сирійці масово гинуть від хімії на своїй території, Кім Чон Нам, Олександр Литвиненко, Сергій та Юлія Скрипаль, а колись і Віктор Ющенко стали жертвами міжнародного «хімічного нападу». Проте до сьогоднішнього дня так і не дана міжнародно-правова кваліфікація застосування цієї забороненої бойової зброї на чужих територіях у мирний час: чи вважати її актом тероризму чи військовою агресією? Чи є воно міжнародним злочином чи міжнародним правопорушенням іншого характеру? Відомо, що ця зброя є заборонена, але як і за якими правилами карати організаторів її застосування у мирний час – на міжнародному рівні не прописано ніде.
Аналіз цієї ситуації ускладнюється ще й тим, що всі ці випадки характеризуються «заперечуваністю» зі сторони суб’єктів, які міжнародне співтовариство вважає організаторами замахів на вбивство таким підлим і варварським способом. Ні Кремль, ні Північна Корея, ні президент Сирії Асад не визнають своєї причетності до застосування хімічної зброї. Тому варто глянути на організаційний процес такого застосування.
«Організатори» використовують різні хімічні сполуки – від простіших хлорину та гірчичного газу до складніших зарину, VX та Новачка. Простіші хімікати легше здобути терористам, складніші – спецслужбам держав, що мають відповідно оснащені лабораторії та добре підготовлених вчених. Крім того, як ще у 2006 році у своїй статті в Новій Газеті підмітили Андрій Солдатов та Ірина Бороган, виконавці таких складних замахів мають боятися своїх командирів більше, ніж самої хімічної речовини, а, відповідно, йдеться про організації із надзвичайно жорсткими правилами і культурою шантажу, які притаманні терористам та диктаторським режимам.
Крім того, для попадання хімічної зброї на території інших держав можуть використовуватися спреї серед жіночої косметики, як у випадку з Кім Чон Нам та дипломатичні шляхи, як, швидше за все, сталося у випадку колишніх співробітників розвідки РФ, отруєних на території Великобританії.
Власне, справжнім шоком для всього світу став випадок замаху на колишнього розвідника РФ Сергія Скрипаля та його доньки в Солсбері на початку березня цього року. Хоча прямих доказів проти Кремля ніхто не надає, проте ряд індикаторів вказують на його участь в організації замаху на Скрипаля: “Вони стали жертвами навмисного отруєння нервово-паралітичною речовиною сімейства Новачок”. Прем’єр міністр Великої Британії Тереза Мей зазначила, що дуже ймовірно, відповідальність за цей напад має нести Росія. За її словами, Росія продемонструвала сарказм, презирство та зневагу на вимогу Великої Британії пояснити ситуацію”.
Серед експертів піднімається питання щодо мотивів Москви здійснювати такі дії, адже ж буцім-то репутаційно їй це зовсім не вигідно. З цього приводу варто зазначити, що Москва за репутацію давно не дбає, бо ж їй важливіше, аби її боялись.
Але для тих, хто шукає мотиви у діях Москви, то таким могла послугувати необхідність активізації іміджу ворога в особі Європи перед президентськими виборами. Напад на Скрипаля відбувся за два тижні до виборів РФ, а наративи про ворожість Заходу проти Росії, використані російськими ЗМІ, мобілізували електорат, чия участь повинна була легітимізувати самі ці вибори.
Незважаючи на це варто пам’ятати, що у своїх сьогоденних відносинах зі світом Кремль вживає всіх методів психологічного шантажу, а шантаж не потребує мотивів взагалі, оскільки його основна ціль – залякати, а при можливості, ще й шокувати.
- Чому хімічна зброя повинна «шокувати»?
Війна заборонена, але ведеться; хімічна зброя теж заборонена, але застосовується, то чому ж на застосування хімічної зброї має бути жорсткіша реакція, ніж на ведення «забороненої війни»?
Тому що війна часто розвивається «без вибору», не є «повністю контрольованою» якоюсь однією стороною. Крім того, у війні теж є правила – норми міжнародного гуманітарного права. І для того, щоб ствердити, що у війні є правила спершу треба погодитися, що війна – це допустима опція. Особливо, це психологічно «прийнятно», якщо війна – десь далеко. Зброя у війні може застосовуватись проти комбатантів (напр. збройні сили), але вона не повинна викликати надмірних страждань.
Поняття зброї масового ураження включає в себе хімічну, біологічну та ядерну зброю, основне призначення якої – це нанесення масових втрат. Основною відмінністю хімічної зброї є довготривалість її дії. Дуже часто люди починають відчувати симптоми, коли врятувати їх вже неможливо.
За винятком легких нелетальних хімікатів по типу сльозогінного газу, вона заборонена під час війни і в мирний час у всьому світі на всіх рівнях, зокрема, для Росії і Сирії. Крім того, застосування хімічної зброї – це свідомий, контрольований вибір нападаючої сторони. Цей вибір є підлим і жахливим методом збройних сил чи спецслужб у відкритій чи прихованій війні.
Німецький полковник, який під час Першої світової війни отримав наказ вжити хімію проти ворога, згадував свої емоції так:
Від цієї часто невидимої отрути не сховатись у бомбосховищах; страждають всі, хто знаходиться поруч – гине страшною «пацюковою» смертю чи отримує довічні паралічі цивільне населення: жінки, діти та немовлята. Ось що переживають люди, проти яких застосовують хімію: звужуються зіниці, виступає холодний піт, виділяється слина, з рота іде піна, тіло охоплюють судоми, настає параліч, а за нею – смерть. Тільки от до смерті іноді проходять жахливі 15 хвилин, а іноді – години.
То ж якщо метою війни є досягти силової реалізації національних інтересів, то метою застосування хімічної зброї – породити психологічний терор тих, хто вижив. А відтак лідери країн чи їхні спецслужби, які приймають рішення про використання цієї зброї, потрапляють в одну площину з терористами.
- Інструмент терору
Месседжі, які посилають терористи, здійснюючи свої варварські напади на цивільне населення на мирних територіях такі: «нас треба боятися», «будете далі нам заважати, наступними будете ви». Це методи, до яких опускаються терористи при відсутності альтернативних засобів впливу на політику своїх ворогів.
Варто зазначити, що хімічна зброя, на відміну від, наприклад, вогнепальної може зашкодити не лише жертві, а й людям навколо та самому зловмиснику.
То ж, хімічна зброя є інструментом масового терору. Якщо її застосовує держава, то фактично, вона бере участь в акціях тероризму. На жаль, міжнародне право не містить єдиного підходу до кваліфікації тероризму та до застосування хімічної зброї у мирний час, але введення спільного покарання за ці злочини повинне бути внесене до порядку денного голів держав ліберального міжнародного правопорядку. При цьому слід врахувати, що сьогоднішній режим РФ, що застосовує методи, якими послуговуються терористи, часто підкуповує великий бізнес Заходу для лобіювання своїх політичних і навіть геополітичних цілей, і цей великий бізнес формує порядок денний лідерів своїх держав таким чином, щоб відтермінувати «покарання» Росії.
А відтак безкарність терористів, лідерів та агентів спецслужб злочинних режимів породжує все нові випадки застосування отрут у якості зброї. Таким чином, заборонене стає дозволеним. Бо ж якщо покарання і відбувається, то карають не організаторів, а виконавців – відповідно до національного кримінального права, в основному, країн місця вчинення «злочину». Отже, така міжнародна діяльність, яку можна трактувати як міжнародний злочин чи військову агресію, оцінюється кожною країною окремо на власний розсуд, а спільно країни, крім одноразового показового видворення шпигунів, зробити нічого не здатні.
- Хімічні атаки – додатковий елемент гібридної війни. Що взяти до уваги Україні?
Отже, як показано вище, хімічну зброю застосовують як терористичні організації, так і кримінальні режими. Куди віднести російські спецслужби у даному контексті залишається питанням риторичним.
В будь-якому випадку, діяльність останніх процвітає на території України ще з часів Радянського Союзу. Але тепер у контексті гібридної війни «активні заходи» російських спецслужб є не поодинокі, а носять систематичний характер: «зелені чоловічки» та анексія Криму, військова інтервенція на Сході України із залученням сербських і не тільки найманців, «націоналістичні» провокації в Одесі та на Західній Україні, втручання у вибори та фінансування політичних партій, розповсюдження фейкових новин, замахи та гучні вбивства. Останні три елементи є й частиною агресії Росії проти гуманних цінностей Європи та Америки. Більше того, Кремль зухвало дає зрозуміти, що готовий не обмежуватись простими методами. Хімічні атаки відбувались і раніше, але тепер вони стали елементом сукупності методів тиску на інші держави.
То ж до заперечуваності як обов’язкової супроводжуючої складової гібридної війни додалося залякування хімічною зброєю.
Як постійний член РБ ООН Росія знає, що міжнародне співтовариство не має важелів впливу на неї поза санкціями, бо вона має право вето, а від всього іншого може відкупитися.
Так, громадяни іноземних держав обслуговуючи свої бізнес-інтереси, лобіюють та пропагують покращення відносин з Росією: Північний Потік – 2 подається громадянам європейських країн як виключно комерційний проект, Adidas випускає футболки із написом USSR, а німецька DerSpiegel пише про те, що Німеччина повинна залишити Україну і Грузію у сферах інтересів Росії.
Відтак «покарання за неприпустиме» банально розмінюється на гроші.
Більше того, всі, хто не цурається грошей, якими Кремль платить за підрив основ міжнародної взаємодовіри, сидітиме цього літа поруч із ініціаторами цього «підриву», адже у червні та липні 2018 Росія прийматиме чемпіонат світу з футболу. Це один з найвдаліших «активних заходів» головного розвідника країни.
Такі грандіозні спортивні події – це завжди визнання досягнень керівництва країни прийняття. Але поїздка світових лідерів до Путіна – це все одно, що поїздка на бал до ІДІЛ, на військовий парад Північної Кореї чи на святкування «перемог» Асада. І є такі, що поїдуть, не зважаючи на те, що ці чотири суб’єкти знаходяться в одній площині злочинної діяльності, лиш один з них є терористичною організацією, а інший – постійним членом Ради Безпеки.
Слід констатувати, що міжнародне право більше не забезпечує миру між державами. Відтак, інстинкт самозбереження нашіптує, що настав час переосмислити підхід до організації міжнародних відносин, де одна країна, будучи постійним членом Ради Безпеки більше не зможе шантажувати світ; де застосування хімічної зброї державами буде визнано актом державного тероризму, і де покарання за ці дії вчиняється країнами-союзниками спільно і послідовно. Відомо, що у січні було створене нове Міжнародне партнерство проти безкарності використання хімічної зброї. Україна є членом цього партнерства. Проте на даному етапі, воно обмежилося лише декларацією та санкціями.
Роль України в теперішніх міжнародних процесах – це інтерпретувати дії Росії світові. В України – велика місія – витіснити Росію зі свідомості народів світу як надійного партнера у міжнародних справах, а згодом – змусити світ переосмислити місце Росії у Раді Безпеки ООН. На даний момент Україна повинна інтенсивно лобіювати відмову від участі в чемпіонаті країн, які цінять права людини і міжнародне право. Це буде перша велика перемога України на шляху до встановлення справедливої системи міжнародного права.
Марта Барандій, Світлана Сюрік
