«Байрактари» у небі Донбасу

Рік потому актуальність уроків війни у Нагорному Карабасі для України лише зростає  

26 жовтня Збройні сили України вперше використали ударні турецькі безпілотні апарати «Байрактар» на полі бою. Після того, як позиції 93-ї бригади та село Гранітне Волноваського району Донецької області було піддано обстрілу гаубичною батареєю противника, наказом головкома ЗСУ Валерія Залужного бойовий безпілотник завдав удару по позиціях російських 122-міліметрових гаубиць, після чого обстріл припинився.

МЗС Німеччини висловило стурбованість «збільшенням інтенсивності бойових дій на Сході України, а також повідомленням Генштабу української армії, згідно з яким українські Збройні сили у відповідь на артобстріл та загибель і поранення ще одного солдата використали дрон типу «Байрактар». Пізніше з такою ж заявою виступило з МЗС Франції.

Своєю чергу український посол Андрій Мельник відреагував різко: «Українська сторона категорично відкидає попередження Міністерства закордонних справ», оскільки Україна має «законне право на самооборону, якщо її територія днем та вночі бомбардується важкою російською зброєю, а мирні мешканці та солдати гинуть». Посол ще й додав, що уряд Німеччини «замість того, щоби висловлювати занепокоєність з приводу драматичної ситуації на окупованих територіях» мало б «подвоїти власні зусилля, щоби скликати нормандський формат у Берліні».

Приєднався й голова МЗС Дмитро Кулеба: «Перше, Україна нічого не порушувала. Друге, ми дотрималися необхідних процедур комунікації через Спільний центр координації та контролю з ОБСЄ для того, щоб застосувати право на самозахист». Міністр вказав, що європейських партнерів мало занепокоїти, що проти українських військових були використані гаубиці, які мали б бути відведені далеко від лінії розмежування, що прописано у Мінських домовленостях.

Німеччину і Францію, напевно, більше стурбувало зростання вірогідності переходу конфлікту у гарячу стадію через застосування сторонами важких озброєнь, аніж власне використання дрону ЗСУ. Але й українську сторону треба зрозуміти, вона не може безпорадно зазнавати втрат. І так, міжнародних дипломатичних зусиль, щоби зупинити Росію від повсякденних вбивств та зруйнувань на території України, вочевидь не вистачає.

Символічно, що епізод з використанням «Байраткару» відбувся саме у річницю іншої війни, так званої другої Нагірно-Карабаської, або 44-денної війни, яка у свою чергу стала важливим епізодом багаторічної вірмено-азербайджанської війни. Конфлікт навколо Нагорного Карабаху взагалі вважався безнадійним, таким, який не має жодного рішення. Десятиріччями група ОБСЄ з трьома співголовами з Росії, США, Франції та іншими учасниками – Білоруссю, Німеччиною, Італією, Фінляндією, Туреччиною та Швецією, а також власне Азербайджаном та Вірменією, що також, символічно, мала назву Мінської, демонструвала нездатність знайти вихід. Аж поки Азербайджан не скористався моментом і потужною союзною підтримкою Туреччини і не звільнив окуповану територію силовим чином практично повністю. Певним символом перемоги стали «Байраткари», численні відеозаписи застосування яких наочно демонстрували всьому світу перевагу азербайджанської армії.

Досвід 44-денної війни вчить кільком дуже важливим речам, і перш за все тому, що порятунок того, хто потопає, має бути у першу чергу його власною справою. Так, розв’язання складної проблеми мирним шляхом, з найменшими втратами – це пріоритетний варіант, і роль дипломатичних зусиль міжнародної спільноти у цьому важко переоцінити. Але сподіватися виключно на добру волю протилежної сторони та майстерність посередників не можна, оскільки часто добра воля відсутня, а посередники безсилі або, гірше, байдужі, втративши інтерес до проблеми за довгі роки перебування у глухому куті.

Розбудова сучасної азербайджанської армії та оснащення її високоточною зброєю за останнім словом техніки гарантували її, перш за все, від вірогідності пропустити військовий удар і зазнати поразки. І у випадку Нагорного Карабаху, і у випадку окупованої частини Донбасу ключовим учасником конфліктів виступає Російська Федерація. Саме на її розраховувала і розраховує Вірменія як на гаранта власної безпеки, саме вона утримує підрозділи на окупованих територіях України та керує ними. У відносинах з РФ, яка значно потужніша за своїх сусідів, не дозволено бути слабким, це прирікає на поразку.

До речі, є ще один важливий урок 44-денної війни. Росія не наважилась втрутитись у неї на боці Вірменії, але буквально за крок до повної деокупації Нагорного Карабаху нав’язала власних миротворців, чим знову законсервувала проблемну ситуацію на новому рівні. Так завжди буває, коли учасник конфлікту видає себе за посередника, і у випадку війни на Донбасі ми бачимо такі самі намагання. Зрозуміло, що Азербайджан та його ключовий союзник Туреччина погодились на це, щоби не припустити повного приниження Росії, дати їй зберегти обличчя та позиції на Південному Кавказі, оскільки нормальні відносини з Москвою є важливими для Баку та Анкари. Допоки Російська Федерація залишатиметься у переговорах по Донбасу у статусі посередника, а не учасника конфлікту, годі сподіватись на його припинення.

Очевидно, що Україна, на території якої йдуть бойові дії, менше всіх зацікавлена у ескалації, оскільки безпосередньо потерпатиме від неї, на відміну від інших учасників Нормандського формату. Стримуючи противника на фронті ціною постійних жертв і одночасно ініціюючи переговорний процес, наша країна робить максимум можливого задля закінчення війни. Навряд чи Берлін та Париж мають засади оцінювати на «відмінно» власний внесок, тим більше тоді, коли Москва робить все, щоби ця рана України залишалась відкритою.

І так, «Байрактари» у небі над Донбасом нагадують українцям про перемогу Азербайджану у, здавалося б, безперспективній справі, і вже одним цим додають надії. Дипломатія, на жаль, давно таких надій не додає.

Леонід Швець