EN
FR
DEПерші серйозні скупчення російських військ на східних кордонах України фіксувалися в березні 2014-го. «Через дестабілізацію в Україні» РФ провела термінові навчання в Курській, Бєлгородській, Ростовській та Брянській областях, паралельно з цим тривала окупація Криму. Після цих маневрів у регіонах, що межують з Україною, у РФ почали розконсервовувати військові бази, які стояли закинутими ще з часів СРСР. Так контингент на потенційному «українському фронті» почав зростати (у трьох прикордонних областях були розгорнуті три нові мотострілецькі дивізії з постійним місцем дислокації неподалік від України). Влітку 2014-го ці війська частково використовувалися під час бойових дій на Донбасі, їхні склади стали ресурсом для озброєння «ополчення» самопроголошених республік.
І в 2014-му, і в усі наступні роки розвідки країн НАТО та українські спецслужби застерігали про можливе російське вторгнення на ділянках поза Донбасом. Називалися різні напрямки удару. Перший – південний «коридор» від Маріуполя до Одеси, який би позбавив Україну виходу до моря й розв’язав питання забезпечення Криму прісною водою. Другий – похід на Харків, Дніпро й Запоріжжя, який забрав би в України вагому частку наукового і промислового потенціалу. І, зрештою, вторгнення з північного Чернігівського напрямку (а разом із ним і з білоруського) – найкоротший шлях до Києва й ключ до окупації, якщо не всієї, то принаймні Лівобережної України та повернення до мапи XVIII століття.
Як зазначає генерал-лейтенант Михайло Забродський, екскомандувач десантно-штурмових військ України, а нині народний депутат від «Європейської солідарності», для сучасної війни важливими є чотири компоненти: інформаційний, політичний, економічний і власне військовий. Якщо подивитися на нинішню ситуацію на російсько-українському кордоні, то найпомітнішими є два напрямки – військовий (накопичення військ) та інформаційний.
На російських телеканалах спостерігалося певне падіння градусу пропаганди після перемоги на президентських виборах Володимира Зеленського, однак відколи він почав відходити від пацифістської риторики, заклики про необхідність «звільнення України від фашистського режиму» суттєво посилилися. Якщо подивитися кілька найпопулярніших російських телешоу, то не залишається сумнівів, що громадян РФ морально готують до необхідності війни проти України. Мотиви залишаються незмінними: не допустити розширення НАТО, захистити російськомовне населення, «відновити історичну справедливість» щодо «єдиного народу». Якщо уявити ситуацію, що завтра російським військам віддадуть наказ перейти український кордон, то громадська думка у РФ буде готова до цього й більшість населення схвалить таке рішення влади (як це було під час окупації Криму чи війни проти Грузії у 2008-му році).
Що ж стосується власне військового компоненту, то угруповання російських військ поблизу українського кордону становить близько 100 тис. особового складу. Це приблизно та ж сама кількість, яку було сконцентровано у квітні 2021 під час попереднього загострення. І тоді, і тепер пояснення Москви були однотипними: ми перекидаємо війська по своїй території, куди вважаємо за потрібне, вторгнення до України не готуємо. Звісно, такі запевнення нікого не заспокоюють. Західні розвідки, незалежні аналітичні центри та медіа постійно застерігають про можливість нової хвилі російської агресії проти України. У недавньому дослідженні Conflict Intelligence Team йдеться про те, що Росія цього разу стягує війська повільно, але більш приховано (більшість переміщень відбувається уночі), нарощування військової техніки важко пояснити переозброєнням дислокованих там частин. За оцінками аналітиків, кількість військ, достатніх для вторгнення, Росія може накопичити на українських кордонах на початку наступного року.
Такої ж думки дотримується й Кирило Буданов, очільник Головного управління розвідки Міноборони України. За його оцінками, Росія може піти в наступ у січні-лютому 2022-го. Військовий компонент до того часу буде готовий. «Росія готує напад, якому передує серія психологічних операцій, які вже відбуваються, щоби дестабілізувати Україну й підірвати її здатність захищатися, включно з протестами проти вакцинації від Covid-19 і через «Вагнергейт». Вони хочуть розпалити заворушення за допомогою протестів і мітингів, які показують, що люди проти уряду», – заявив Буданов в інтерв’ю Military Times.
Для вторгнення справді недостатньо певної кількості військ (у цьому сенсі в Росії завжди є суттєва перевага). Важливим є сам casus belli – привід для війни.
Російські посадовці рівня міністра закордонних справ Сєргєя Лаврова й нижче останнім часом часто повторюють тезу про «провокації НАТО» в Україні. Під цим Кремль розуміє спільні навчання в акваторії Чорного моря чи використання українськими військовими безпілотників «Байрактар». Звідси витікає, що будь-які спільні маневри, отримання й застосування озброєнь країн НАТО може розцінюватись Росією як «агресія Заходу», і тоді вторгнення буде обумовлене «запобіганням підступним планам НАТО». Власне, таке траплялося в недавній радянській історії: введення військ до Афганістану у 1979-му аргументували необхідністю «випередити американців». Однак більш переконливим аргументом для нової фази війни могла б усе ж стати дестабілізація всередині самої України, про яку говорить Кирило Буданов. Серйозні вуличні заворушення можуть створити зручний інформаційний привід: в Україні чергова політична криза, отже, Москва йде її «рятувати». Втім, протести чи Вагнергейт – приводи недостатньої потужності. Повноцінні ж сепаратистські заколоти зразка 2014-го теж малоймовірні, адже таким сценаріям українські спецслужби навчилися протидіяти ще на «зародковому» етапі.
Економічна аргументація агресії може вкластися у той факт, що українська газотранспортна система перестає відігравати стратегічну роль у російському енергетичному експорті. Відтак знімається ще одна перешкода для вторгнення. Однак незапущеним в експлуатацію залишається газопровід Північний потік-2. Військова агресія проти України навряд чи прискорить старт цього проєкту, тож накопичення військ може виявитися просто «грою м’язами» в торгах за експорт газу до Європи.
Отже, можна констатувати, що серед чотирьох компонентів вторгнення у росіян зараз найвищу готовність мають лише два: військовий та інформаційний. Політичний та економічний залишаються недостатньо «прокачаними». Водночас стягування військ і озброєння до українських кордонів – це ще й перевірка готовності українських партнерів допомагати їй у разі агресії РФ. Реакція США, Канади й Великої Британії засвідчили, що ці країни зробили висновки із 2014-го року, готові діяти більш рішуче і посилюватимуть обороноздатність України. Париж та Берлін у своїх оцінках і вчинках залишаються більш поміркованими, але й вони заявляють про недопустимість подальшої агресії й нові санкції у разі її наростання.
Якщо скупчення російських військ виявиться черговою «грою на нервах» і мобілізаційним заходом системи БАРС (бойовий армійський резервний склад), то це стане черговим етапом нової холодної війни, яка може періодично супроводжуватися провокаціями й конфліктами малої інтенсивності, якими є нинішні бойові дії на Донбасі.
Степан Назаренко
