EN
FR
DEПро що свідчить нарощування російських військ на українському кордоні? Як виглядатиме війна, якщо вона станеться? Що стоїть за польською прикордонною кризою й наскільки готовий Захід допомогти Україні? На ці дуже непрості запитання журнал «Огляд Україна Брюссель» шукав відповіді серед євродепутатів, політиків України та Білорусі, а також західних та українських експертів.
Андреас Умланд – аналітик Шведського інституту міжнародних справ.
Збільшення російських військ на українському кордоні – це форма політичного тиску. Чи це серйозна підготовка до війни, чи початок дрібної ескалації, чи спосіб просто налякати Україну та Захід – ми дізнаємося пізніше. Кремль також може ще не знати, що саме Путін робитиме, він може ухвалювати рішення поступово, в міру розвитку подій.
Захід явно не збирається допомагати Україні безпосередньо, тобто військами. Однак це також може бути непотрібним. Україна готується до такого сценарію вже більше семи років. Таким чином, підготовка є кращою, ніж у 2014 році. Ситуація є зрозумілішою, ніж у 2014 році. Наскільки далеко зайде Захід у плані запровадження санкцій проти Росії, ще невідомо.
Риторично Захід сьогодні займає гострішу позицію щодо Росії. Що стосується вибору політики, це стане зрозуміло, коли провокація відбудеться. На Заході складається враження, що попередні санкції були частковим успіхом. Вони не розв’язали ситуацію, але стримали Росію. Отже, якщо буде ескалація – можуть бути нові галузеві та індивідуальні санкції. З іншого боку, на Заході також точаться дискусії щодо нових поступок стосовно виконання українською стороною мінських домовленостей відповідно до їх російської інтерпретації.
Стосовно Північного потоку-2 на Заході є відчуття солідарності щодо України. Однак у Німеччині є різні групи, які отримують прибуток від цього газопроводу і яких менше цікавлять політичні наслідки. Проте США все ще можуть зупинити Північний потік-2, запровадивши санкції.
Ярослав Чорногор – член правління ГО «Рада зовнішньої політики «Українська призма»
Нарощування кількості російських військ – це сигнал країнам НАТО, що РФ «підвищує ставки», погрожуючи розв’язанням повномасштабної війни на території України. Таким чином Росія добивається уваги провідних країн світу, передовсім США. Це робиться для того, щоб з РФ рахувалися у великій політиці.
РФ використовує загрозу війни як метод тиску на Україну та її партнерів.
Борис Джонсон у своїй промові окреслив проблеми в міжнародній системі та закликав протистояти їм. Велика Британія багато робить для посилення оборони та стійкості України. Але чи буде значна підтримка від інших європейських країн – це велике питання, бо: по-перше, Британія вийшла з ЄС, по-друге, сам ЄС має безліч серйозних проблем внутрішнього і зовнішнього характеру.
ЄС не виніс ніяких уроків, для цієї організації провідною темою є якомога нижчий рівень інтенсивності конфлікту та внутрішня стабільність, відповідно, всі зусилля спрямовані на це, звідси і спроби домовитися з російським агресором.
Стосовно газопроводу, то рівень залежності від російських енергоносіїв у різних країнах Європи різний, тому й готовність підтримати Україну і при цьому протистояти РФ – різний. Годі розраховувати на єдиний фронт підтримки, бо кожна країна в першу чергу буде захищати свої інтереси. Справа захисту України – це справа, власне, самих українців, це потрібно усвідомити й саме з цих позицій вибудовувати захист. А міжнародна підтримка може бути лише додатковим фактором, хоча й безумовно важливим.
Давід Стулік – старший аналітик Центру європейських цінностей (Прага)
Справді, усі ці дестабілізаційні зусилля чи то з боку Росії (збільшення її армії на кордонах з Україною, нестабільні постачання газу до Європи, діяльність у Західних Балканах, Центральній Африці тощо), чи то з боку Білорусі (штучно спричинена криза мігрантів), яка за самопроголошеного «президента» Лукашенка перетворилася на маріонетку в руках Кремля у його операціях проти Заходу, є частиною однієї більшої гри – випробування Заходу Кремлем. Проте варто враховувати можливість того, що Захід (чи Польща) буде відволікатися на ситуацію на кордоні з Білоруссю й буде менш готовим до інших агресивних дій та кроків дуету Лукашенко-Путін.
Особисто я не думаю, що Путін зміг би розпочати повномасштабну війну в Україні та проти неї. Він зіткнеться з жорстким опором, що призведе до значних втрат також на боці російської армії. Це може мати негативні наслідки для нього вдома, у Росії. Натомість він може бути сповнений рішучості очолити короткі та швидкі військові операції проти України, які могли б дати йому миттєві здобутки. Можна було б думати про введення російських військ на територію окупованих частин Донбасу, де ці війська могли би перебувати як «миротворці» (як у Придністров’ї). Звичайно, для цього Путіну знадобиться привід, тож він може робити якісь провокації на цих окупованих територіях і використати їх як формальний привід втрутитися.
Зараз почалася підготовка інформаційного поля бою. Завжди, коли російські ЗМІ, які перебувають під сильним контролем і пильною увагою Кремля, починають інформаційні кампанії, вони проводяться з конкретною метою. Можна бути впевненим, що в їхньому таймінгу немає нічого «раптового». Навпаки, ці інформаційні операції є сигналом того, що Кремль розпочав чергову гібридну операцію проти своїх «ворогів»: Заходу й України.
Я також не можу виключити можливість того, що Путін, роблячи всі ці кроки з дестабілізації, лише вкотре перевіряє «червоні лінії» західної оборони та реакції. Він також може блефувати та підвищувати ставки у своїх відносинах із Заходом/Україною, а також готувати кращі переговорні позиції, використовуючи гібридні та військові загрози.
Ілля Пономаренко – український журналіст та військовий кореспондент
На мою думку, нарощування російських військ на українському кордоні свідчить про намір російського керівництва вчергове використати військово-політичне напруження в регіоні як важіль політичного тиску на країни Європи, зокрема Німеччину та Францію. Можливо, це пов’язано з проблемами щодо сертифікації Північного потоку-2.
Як продемонструвала ще криза квітня 2021 року, шантаж демонстративними військовими маневрами біля кордонів України є ефективним інструментом. Водночас я вважаю, що Росія економічно, військово, політично не є спроможною до виконання такого завдання, як повномасштабне вторгнення, розгром українського війська, знищення центрів спротиву та нав’язування певної мирної угоди з політичним керівництвом України. Надзвичайно висока ціна та сумнівні результати такої операції робить цей варіант розвитку подій маловірогідним.
Я думаю, що жодна зі сторін, включно з самою РФ, не є політично, економічно й військово готовою до саме такого сценарію на всі 100%. ЄС не може допустити велику війну масштабів В’єтнаму й мільйони українських біженців з атакованих міст, НАТО теж зазнає нищівних політичних збитків через провал стримування Росії на своєму східному фланзі. Україна також, зважаючи на системні проблеми свого сектора оборони, не має 100% шансу відбитися від повномасштабної багатошарової операції. Але велика територія, мотивоване військо і значна здатність населення до самостійної мобілізації (що засвідчив 2014 рік) робить ціну вторгнення й окупації безумовно занадто високою.
Щодо слів Бориса Джонсона, то, як на мене, це поєднання декларації та заклику до відповідної позиції Західної Європи – британські еліти історично досить добре розуміють необхідність жорсткого підходу до стримування Росії, і сьогодні доволі серйозно посилився запит на політичне лідерство в західному світі. Останні політичні кроки, організовано злиті в ЗМІ, зокрема повідомлення про готовність відправити 600 військовослужбовців, свідчать про готовність Лондона як мінімум займати сувору та рішучу позицію, що вже є серйозним фактором для Кремля, який поважає лише мову сили.
Щодо інструментів впливу, вважаю, що у ЄС, незважаючи на слабкість його політичної волі, усе ще є серйозні важелі: перш за все, можливість заморожування багатомільярдних статків російської еліти, а також запровадження інших важких економічних санкцій, що і слугує максимально ефективним засобом стримування.
Повномасштабне вторгнення і спроба окупації 40-мільйонної України в будь-якому разі означає операцію масштабів Іраку 2003-го року, і, відповідно, безпрецедентні людські втрати й матеріальні збитки. У разі дійсно повномасштабного вторгнення, як я вважаю, нові виклики, такі як небачена міграційна криза на західних кордонах ЄС, стануть набагато небезпечнішими, ніж енергетична криза, тому Європа найімовірніше докладе набагато більше зусиль для запобігання вторгнення, аніж для пошуку нового замирення після завоювання України.
Даніель Шеліговський – керівник програми Східної Європи Польського інституту міжнародних справ.
Основний сценарій полягає в тому, що Росія підвищує ставки та готує ґрунт для переговорів зі Сполученими Штатами про майбутнє архітектури безпеки в Європі. З російської точки зору, така нова домовленість повинна передбачати, з одного боку, так звану сферу привілейованих інтересів Росії, частиною якої має бути Україна. З іншого – створення буферної зони в Центральній Європі, де Росія хотіла б бачити обмежену військову присутність НАТО.
Також є сценарій можливого повномасштабного військового втручання в Україну – загроза є. Але в кінцевому підсумку це буде залежати від реакції Заходу. Якщо не буде відповіді на позицію російських військових, то можливий і другий сценарій.
Євросоюз тут не є орієнтиром для Росії. Для Москви це все про НАТО і США. Тому це залежить насамперед від готовності американців підтримати Україну та жорстко відреагувати. У США розгорнулася дискусія між тими, хто готовий протистояти Росії, і тими, хто готовий пожертвувати Україною. Результат цієї дискусії досі неясний. Зазвичай, я б сказав, що США не підтримають угоду з Росією на шкоду Україні, але скупченням своїх військ навколо України Кремль полегшує Вашингтону ухвалення такого рішення й виправдовує його як «задля миру».
Важіль впливу ЄС на Росію полягає в економічній сфері: санкціях, енергетичній політиці та торгівлі. Зовнішня політика й політика безпеки все ще залишається в руках держав-членів, незважаючи на їхню координацію. Спільної військової відповіді з боку ЄС не буде, це залежить від НАТО. Ми дізналися, що Росія не ухиляється від застосування військової сили, якщо ціна відносно скромна, а Захід не готовий діяти рішуче. Крім того, ми не повинні покладатися на добросовісність Росії. Але я вважаю, що ще не всі в ЄС це розуміють.
Щодо енергетичної кризи, ключове питання полягає в тому, чи буде все-таки транзит газу через Україну. З цього приводу мали бути переговори між ЄС, Росією та Україною. Звісно, було б набагато легше, якби не було альтернативи – такої, як, наприклад, Північний потік-2. Газ, який проходить через Україну, незабаром може бути переправлений через Північний потік-2, тож українська газова інфраструктура стане значною мірою зайвою. Цей газопровід дає Росії величезні важелі впливу на Німеччину та ЄС загалом. Насправді Північний потік-2 доводить, що німці мали рацію і зміни дійсно могли відбутися через торгівлю. Однак це працює інакше, ніж вони вважали, оскільки дозволяє ввести автократичні норми та корупцію в демократії. Путін використовуватиме Північний потік-2, щоб ускладнити рішучу відповідь ЄС на його авантюризм.
Якщо говорити про мігрантів на білорусько-польському кордоні, то питання в тому, хто стоїть за кризою – Лукашенко чи Путін. Я б не зайшов так далеко, щоб сказати, що Путін організував усю кризу з самого початку. Я припускаю, що це помста Лукашенка – покарати Польщу та Литву за підтримку білоруської опозиції й санкції ЄС проти Білорусі на початку цього року.
Крім того, Лукашенко створив кризу, щоб запропонувати рішення, і був би готовий зробити крок назад, якщо буде нагороджений скасуванням санкцій. Але ЄС наразі не готовий до такого рішення. Хоча якщо припустити, що за цим стоїть Путін, я думаю, ми також можемо вважати, що цей конфлікт відволікає увагу від дій Росії на українських кордонах.
Нинішня загроза військового вирішення є найвищою з 2015 року. На це є кілька аргументів. З одного боку, пандемія COVID-19 змушує Захід зосередитися внутрішньо, польсько-білоруська криза поглинає увагу НАТО, а виведення військ США з Афганістану змушує Росію думати, що американська могутність занепадає. З іншого боку, Росія нагромадила найбільші міжнародні резерви у своїй історії, тож якщо Путін мав ризикувати зазнати додаткових витрат, то зараз саме час. Усе це разом узяте означає, що з російської точки зору відкрилося «вікно можливостей» зробити крок уперед. І все-таки я не думаю, що це буде повномасштабна війна, швидше за все, ескалація на Донбасі або невелика атака, щоби побачити, якою буде відповідь Заходу. Але знову ж таки, якщо відповіді не буде, то Росія може піти далі.
Інформаційна війна є частиною спроб росіян залякати Захід – створити враження, що цього разу Росія дійсно має серйозні наміри. Це свого роду заохочення для США сісти за стіл переговорів із Росією. Але якщо росіяни серйозно замислюються про військову операцію, то їм потрібен привід – не обов’язково для себе, а для тих на Заході, хто постійно шукає аргументу, щоб закрити очі на дії Росії. Отже, це все задля того, щоби залишилися ті, хто виправдовує російську агресію та стверджує, що Росія була змушена чи спровокована до цього.
